середа, 17 травня 2017 р.

Ви вірите у «чарівні» співпадіння?

Після виходу фільму-розслідування "Вбивство Павла" українську громаду сколихнула хвиля резонансу, яка збудила багатьох висловити свої роздуми з цього приводу. Не виключенням став і відомий український дипломат та журналіст Олексій Подольський, який був чи не першим, кого вивозив до лісу начальник кримінальної розвідки генерал міліції Олексій Пукач, який зараз відбуває покарання за навмисне вбивство журналіста Георгія Гонгадзе. Далі пряма мова пана Подольського з його "Фейсбук"...
Почну з головного. Прізвище працівника СБУ – Устименка – документально з’явилося у справі Гонгадзе ще 16 років тому: у 2001 році. З’явилося у протоколах допитів у ГПУ від 26 січня 2001 року свідків Олексія Подольського і Ганни Подольської (моя дружина).
А затим по-порядку.
Тепер доказово, документально і неспростовно доведено, що моєму викраденню і катуванню передувала ретельна підготовка. Як з’ясувалося для скоєння подібних злочинів (де не лише я, Олександр Єльяшкевич, а і вбитий Гонгадзе були лише черговими і далеко не останніми епізодами), в надрах команди Кучми існувала напівлегальна силова структура. Туди ще у першу каденцію Кучми були кооптовані «перевірені» кадри виконавців: з міліції, СБУ і прокуратури. А координував цих людей і організовував зачистку опозиції той самий генерал Фере, що за СРСР виконував функції таємного провокатора і ката дисидентів і українських патріотів ще при Щербицькому. Той самий Фере, що згодом у відставці мав свій офіс за 15 метрів від офіційної приймальної українського президента Л. Кучми. Той самий Фере, якому завдячують своєю блискавичною кар’єрою - «з грязі у князі» - не лише Міністр Кравченко і генерал Пукач, а й цілий натовп керівників і виконавців силової команди Януковича, яких не важко помітити і тепер - у оточені Порошенка.
21 січня 2001 року я був вперше викликаний у ГПУ. Мене викликали як свідка. Викликали вимушено – у наслідок міжнародного резонансу, що мала ця справа. Напередодні зразу кілька іноземних ЗМІ взяли у мене інтерв’ю. (Українські журналісти зрозуміло взагалі не цікавилися моїм епізодом аж до 2005 року, і як це не дивно фактично ігнорувала інформацію про мене навіть Українська правда Олени Притули і Сергія Лещенко). У цих інтерв’ю я повідомив не лише про обставини самого викрадення і катування, а й про ті деталі, що безпосередньо передували цьому злочину. Деталі, що підтверджували причетність силових структур.
Зокрема йшлося про епізод з офіцером СБУ Устименко (про інші обставини я вже писав, але буде і далі).
25 травня 2000 року – за два тижні до мого викрадення – до музею «Спадщини» (філіал музею Києва) прийшов молодий хлопчина, що показав директору музею В. Тихенку посвідчення з прізвищем Устименко. Він почав розпитувати наляканого діяча культури, але дуже специфічно - лише про мою дружину – наукового співробітника цього музею. Цікавила його виключно політична і громадська позиція і діяльність моєї дівчини, її зв’язки з «Українською перспективою» і об’єднанням «МИ», причетність до розповсюдження публікацій цих організацій. Докладно поцікавився він і про мене. Тоді попросив Володимира показати йому Ганну Подольську. Директор слухняно викликав її у кабінет. Офіцер довго з багатозначної міною таємничості, але мовчки розглядував здивовану такою мізансценою Подольську. Коли ж Устименко пішов, зверхньо кивнувши лише директору, що схвильовано йорзав на краю стільця, Ганночка спитала: «Володя, що це було?». І тут з Тихенком сталась істерика: «Нас всіх посадять! Із-за тебе! За твого Олексія!». Справедливість вимагає загадати, що під столом і у шафах моєї дружини дійсно не переводилися пачки листівок і газет, які вона регулярно передавала десяткам активістів для розповсюдження Печерськом: метро Арсенальна, Кабмін, АП, Верховна Рада, ГПУ тощо. Інтенсивність цієї істеричної паніки після «профілактики» СБУ ви зможете уявити, лише якщо візьмете до уваги особистість Володимира Олександровича, який студентом у 70-ті за перспективу партійного квитка КПРС лоялив добровільними комсомольськими оперативними загонами. Ходив штатним понятим на обшуки і арешти славетних українських шестидесятників.
Цікаво, що слідчий у полковничих погонах такий собі В. М. Рикун, що тоді мав посаду цілого заступника слідчого управління ГПУ, категорично відмовився записувати цей епізод у протокол мого допиту. Мовляв це не стосується справи. Сперечались протягом години. Я відмовився без цього Устименка підписувати протокол. Із зубним скрипом від додав одне речення з цим прізвищем. І відразу викликав на допит мою дружину.
Та підтвердила цей епізод. Але слідчий замість того, аби оформлювати протоколом її покази, ледь не з порогу почав їй погрожувати кримінальною відповідальністю. Ці грізні крики слідчого, його хамська брутальність і сльози моєї розгубленої дівчини лунали так голосно, що були чутні у кінці коридору, де чекав на дружину. Я був змушений навіть увірватися у кабінет, аби припинити цю психологічну екзекуцію і захистити кохану.
Але і це не все.
Цей самий Рикун, якого сучасні ЗМІ характеризують як давнього протеже Віктора Шокіна і Олексія Баганця – такого собі прокурорського бійця для «вирішення питань», звісно ж Устименка не знайшов.
Як це йому вдалося?
По-перше, він зі стелі вигадав Устименку ініціали, яких не було ані у моїх показах, ані у показах дружини.
По-друге, він направив запроси не в СБУ, а у МВС. Та ще й не в управління кадрами міністерства, а у Печерський райвідділ міліції.
Зрозуміла відповідь Печерського околотку, що такого Устименка з такими фальшованими ініціалами там немає, і ніколи не було. Єдине, що викликає навіть не гнів, а сміх: міліція відповіла офіційним документом на кілька днів раніше, ніж був написаний і відправлений прокурорський запит.
Ви думаєте, що ця історія є чимось ексординарним? Навпаки - це незначна дрібничка. Таких епізодів фальшування слідства, відвертих підлогів і фабрикацій у справі навіть не сотні – тисячі. Саме із-за цих «білих ниток» її ховали від суспільства за грифами «таємно» і розглядали у закритих засіданнях суду. Мова йде про те, що злочином було не лише вбивство Гонгадзе, а є само слідство по цьому вбивству, злочином був і судовий процес у Печерному суді, і апеляційний розгляд колегії Гадія, і сучасний саботаж Луценка. А об’єднують всі злочини їхні замовники, насамперед - сам Кучма, але ж і українські президенти, що по-черзі: Ющенко, Янукович, Порошенко - замовляють прокурорам і суддям фальшиву музику, замовляють і власноруч диригують, аби врятувати свого Хрещеного батька української корупції від справедливої кари за відрізану голову Георгія.
Я не знаю чи у справі Шеремета випадково з’явився саме той офіцер СБУ Устименко, що лазив по музеях з гебешною профілактикою, що готувала замовне насильство Кучми у 2000 році. Можливо це інша людина. Але моя дружина з великою вірогідністю впізнала на відео цього легеня, її сумніви пов’язані лише з тими 17 роками, що минули і змінили зовнішність, а також якістю відео, яке вона переглядала з монітору.
Я, Боже упаси, не висуваю жодних версій вбивства Шеремета, я про це нічого не знаю глибше того, що знають всі українці.
Але я би застеріг всіх від гіпнозу тих свідомих маніпуляцій, коли злочини українських можновладців гамузом і без доказів списують лише на руських дияволів.
Повірте, вітчизняні владні бандити відрізняються від Путіна зовсім не українським патріотизмом, який і для них є лише маскарад. Мова йде лише про кваліфікацію і професіоналізм.
Повірте, факт того, що Путін – серійний вбивця, зовсім не означає, що вбивцею не можуть бути українські президенти, як того намагаються нас переконати медіа-шлюхи з їхнього оточення.

"Єврорепортер"

0 коментарі:

Дописати коментар