четвер, 22 вересня 2016 р.

Подивись мій родинний альбом...

Маловідома українська поетеса Тетяна Малахова з Донбасу оприлюднила дуже красномовний вірш про те, що, власне, принесла в її дім війна, великоімперські амбіції "братньої" Росії. Саме ті, хто іще вчора були близькі та рідні, під нищівним лазером кремлівської пропаганди, з вигорівшим розумом, підняли зброю брат на брата, батько на сина.
Мабуть українці заслуговують те, що з ними виробляють інші. Якщо нас так легко пересварити, дати вкраденого десь автомата і наказати "стріляй у сусіда" й бути цілком впевненим, що ми не ослухаємось - це не нація, не народ, це - діагноз.
Це не комплекс меншовартості, це навіть не наслідуване споконвічне прагнення до всього прилаштовуватися, ставати агітаторами-колективізаторами, а потім із легкістю і без жалю пов'язувати білі хустинки з чорною свастикою та йти розстрілювати тих, хто напередодні тебе пригощав своїм хлібом, салом й "оковитою". Це - біси. Цілковита й безсмертна нелюдь, яка міняє людські тіла, мов шкарпетки, і йде сіяти розбрат і смуту крізь віки та епохи.
І ця нелюдь є по всі боки будь-яких конфліктів, вдаючи з себе героя, надихаючи інших сіяти смерть серед невірних, та частіше невинних, прикидаючись мудрим лідером повчає, як збудувати цілу державу, що невдовзі буде міцно паразитувати на своїх громадянах, а не навчати, захищати й пестити їх, виправдовуючи своє почесне і насправді дуже відповідальне звання - Батьківщина.
Посмотри мой семейный альбом.
Это я после пятого класса!
Это мой покосившийся дом
В самом центре большого Донбасса.

Это папа! Приехал с Урала,
А отец его был с Тамбовщины.
Это бабушка Уля и мама -
Украинки с цветущей Сахновщины.

Этот парень высокий с шампанским -
Из Перми. Мой двоюродный брат.
...Его сын нынче в нашем Луганске
Направляет на жителей "Град".

Он звонил нам настойчиво праздники,
Папу нашего звал дядей Герой,
А вчера написал в "Одноклассниках",
Что поставит нас к стенке, "бандеров"...

Вот поездка гурьбой в Ленинград.
Это Коля. Тихоня и рохля.
...А сегодня – российский комбат.
Обещал, что мы все передохнем.

Это лагерь на море. И Света,
Нам читала стихи до заката,
Посвятила себя всю балету,
А вчера обложила нас матом...

Однокурсник мой, просто Иван.
Он писатель и мастер слова.
Проклял в книгах своих Майдан
И назвал трескотней нашу мову.

Эта женщина с тазиком груш
И ведром алычи – тетя Валя.
От осколка погиб ее муж,
Старший сын третий месяц в подвале.

Этот мальчик давно уже дед,
Выкладав українську в школе.
Забулдыга, алкаш-сосед
Расстрелял его в чистом поле...

... Я смотрю свой семейный альбом.
Не прощу! Ни сейчас, ни потом!

Так би мовити, коментарі тут зайві. Якщо колись через багато-багато років ці десятки тисяч загиблих і будуть забуті, цей мільйон переселенців звикне жити так, як його змусили паркетні кремлівські соціоінженери в генеральських лампасах, не зітреться у віках свідоме прагнення людини жити по совісті й під небом своєї Батьківщини, якою б слабкою і незграбною вона не була, адже такою вона стає зусиллями тих, хто до неї байдужий, або, ще гірше, зневажає її.

"Єврорепортер"

0 коментарі:

Дописати коментар