четвер, 14 квітня 2016 р.

Автокефальна православна церква - українські ренегати на службі Гундяєва?

Вже багато сказано і написано про Українську автокефальну православну церкву і про її відносини з Українською православною церквою Київського патріархату. Значний суспільний резонанс завжди викликають "постільні" подробиці життя ієрархів, розподіл церковного майна, фінансових надходжень та благочинної допомоги вірян, однак, чи можна, перебираючи брудну білизну, спонукати служителів культу об'єднатися? Об'єднатися хоча б зарати тієї ж "кругової поруки", яка століттями є запорукою розбудови всієї православної ієрархії, як на Афоні, у Києві, Константинополі, Москві чи взагалі у Нью-Йорку?
Виявляється, принцип "кругової поруки" не настільки важливий для священослужителів, які абсолютно переконані, що наданий їм Синодом сан, звання й призначення - вічні, як Святе Письмо. Дивні для світського люду переконання священослужителів у своїй безкарності втім мають під собою певну основу, адже "блудливим пасторам" багаторазово змінюючим прапори на папону й навпаки давно плювати й на паству, яка їх утримує, і на Бога, заради якого вони служать.
От, наприклад, єпископ Закарпатський Кирил (Михайлюк) перейшов до УАПЦ з УПЦ КП у грудні 2014 року в результаті доволі гучного скандалу. Так, 26 грудня 2014 року рішенням Священного Синоду УПЦ КП заборонений у служінні "за вчинення дій, несумісних з саном єпископа, які стали причиною спокуси та критики на адресу Церкви, порушення 83 Апостольського правила, яким єпископу забороняється займатися військовою справою".
Єпископ Кирил (Михайлюк) не підкорився рішенню Синоду і незважаючи на заборону, продовжив звершення богослужіння, оголосивши про свій вихід зі складу УПЦ Київського Патріархату. 24 січня 2015 року рішенням Священного Синоду УПЦ КП "за ігнорування заборони у священнослужінні" та за "перехід в іншу церковну юрисдикцію та порушення архієрейської присяги" звільнений від управління Закарпатською єпархією та виключений зі складу УПЦ КП. Проте, отець Кирил і зараз продовжує служіння на Закарпатті, де зарекомендував себе, як скандальний і неадекватний архієрей, що налаштований на постійні конфлікти з органами влади та іншими церковними юрисдикціями. Більш того, він намагається ввести в оману щодо кількості парафій, які є в його юрисдикції. Намагається штучно завищувати кількість парафій, парафіян. При цьому був викритий органами обласної держадміністрації у намаганні використовувати власну печатку, як приватного підприємця у сфері переробки деревини для... легалізації своїх релігійних громад.
Чи варто нагадувати, чим є на Закарпатті ліс та переробка деревини, не кажучи вже про її нелегальний експорт? Навіщо потрібні отцю Кирилу "мертві" душі, можливо, доцільно спитати його самого, адже навряд чи це пов'язано з неосяжним "Его" владики, який мріє видавати себе за впливового помісного ієрарха-рабовласника, що використовує неоплачувану працю послушників задля власної наживи, при чому поза залежності від конфесії та юрисдикції.
Іще один церковний ієрарх, який безумовно заслуговує увагу з боку незалежної преси - митрополит Галицький Андрій (Абрамчук).
Як відомо, він у 1983-1986 роках служив на патріарших парафіях Московського Патріархату РПЦ у Канаді. Зважаючи на те, що для того, аби у радянські часи отримати таке "відповідальне" призначення, треба було "продати душу" навіть не дияволу, а  всемогутньому КДБ й інших шляхів до ієрархії закордонних місій Руської православної церкви не було. Більш того, у разі всіляких негараздів чи "жартів", або зайвих загравань із місцевими українцями (а їх у Канаді після Другої світової війни десятки тисяч), блискавична реакція Москви не забарилася б - або вислали на Батьківщину в Соловецький монастир, або іще одним неопізнаним трупом у озері Онтаріо стало більше.
Свідченням того, що він успішно виконав місію у Канаді, є той факт, що майже відразу після повернення з Канади 1988 р. о. Андрій був призначений настоятелем кафедрального собору Руської православної церкви в Івано-Франківську.
Тільки замисліться, які "операції" вдалося здійснити о.Андрію, зважаючи на перелік нагород, який наведений на його сторінці у Wikipedia. Митрополит Галицький Андрій (Абрамчук) "був нагороджений церковною нагородою — орденом Андрія Первозванного I-го ступеня; державними нагородами: орденом «За заслуги» III ступеня, почесним знаком голови Івано-Франківської обласної державної адміністрації та голови Івано-Франківської обласної ради, відзнакою Спілки Офіцерів України «Хрест Заслуги», орденом «князя Ярослава Мудрого» V ступеня, а також: «Срібним Хрестом за заслуги другої кляси» (нагорода Головної Управи Об'єднання бувших Вояків Українців у Великій Британії), відзнакою Українського козацтва — орденом «За розбудову України», а також багатьма почесними грамотами, подяками за духовну працю та відбудову Святої Української Церкви й відродження незалежної України".
Дивлячись на весь перелік тих, хто в українському православ'ї намагається його об'єднати, слід відзначити, що о.Андрій має чи не найдовший досвід з усіх, адже ще у листопаді 1995 р. він був призначений Київським патріархатом УАПЦ головою комісії із діалогу про об'єднання в єдину Українську помісну Православну церкву і головою Статутної комісії. Про що це свідчить? А про те, що за 20 років, що минули з момента цього призначення о.Андрія, процес об'єднання церков не тільки не просунувся до логічного та очікуваного всіма завершення, а й декілька разів міцно заморожувався, а то й взагалі починався з початку.
Так то є послідовна принциповість та непоступливість о.Андрія, який захищає свою паству від розкольників УПЦ КП, чи ганебна зрада України, результатами якої втішається Московський паріарх Кирил (Гундяєв), який, до речі, також "курував" діяльність закордонних місій РПЦ часів СРСР?  
Чи легко спрямовувати людей на дорозі до Бога, коли свої шляхи не знайшли сповіді та покаяння? - Риторичне питання, над яким варто було б порозмірковувати багатьом представникам як УАПЦ, так і УПЦ КП на порозі об'єднання церков, яке саме по собі приречене статися, як його не відтягуй.

"Єврорепортер"

0 коментарі:

Дописати коментар