середа, 30 вересня 2015 р.

Партії регіональних еліт

Щоб потрапити до ради за діючою виборчою системою, необхідно, по-перше, йти від рейтингової політичної партії, а це, передусім, притаманне парламентським політсилам. По-друге, йти в команді з авторитетними і популярними кандидатами. По-третє, особисто агітувати і працювати на перемогу у своєму окрузі, вважає Дмитро Сінченко, пише "Виборча Україна".
До 2006 року вибори в місцеві ради відбувались за мажоритарними округами, і партійна приналежність кандидата не відігравала вирішальної ролі. В місцеві ради проходили, переважно, господарники, чиновники або директори різних установ, яким необхідно було впливати на розподіл бюджетів.
Будь-який склад місцевих рад був залежний від центральної влади, а тому – лояльний. Місцеві голови та депутати не втручались у "велику політику", тому почували себе більш-менш спокійно.
Курс на політичну структуризацію органів місцевого самоврядування намітився у 1999-2002 роках, коли міські голови почали робити кроки у політику. Передусім це стосувалось мерів Черкас Олійника та Кіровограда Нікуліна, які стали в жорстку опозицію до режиму Кучми.
Тоді на виборах до рад всіх рівнів – до ВРУ за змішаною системою, до місцевих – за мажоритарною – опозиційні партії здобули перемогу за партійними списками і програли округи. Після цього вони почали говорити про зміну всієї виборчої системи на пропорційну.
Ситуація докорінно змінилась після перемоги на виборах президента Віктора Ющенка у 2004 році, коли місцеві вибори відбулись виключно за партійними списками. А оскільки вони відбувались одночасно з парламентськими, перебити національну агітацію на місцевому рівні виявилось практично неможливо.
До рад всіх рівнів зайшли не тільки їх "завсідники", але й партійні апаратники, штабні працівники і взагалі випадкові люди, яких записували у виборчі списки парламентських партій "для кількості". Місцеві лідери думок, в основному, залишились "за бортом".
Звісно, це можна сприймати як "очищення влади" чи "зміну еліт", однак якість роботи органів місцевого самоврядування від цього, на жаль, не покращилась. А відсоток некомпетентних політиканів та демагогів – суттєво зріс.
Партії ж бо ніхто не змінював. Дерибан комунального майна почався в нових масштабах. Але тепер він відбувався під прикриттям бійок у сесійних залах за ті ж речі, за які бились їхні "старші товариші" у парламенті.
У 2010 році ситуація знову змінилась. По-перше, режим Януковичана повну силу задіяв адмінресурс, яким всі місцеві еліти зганяли в Партію регіонів.
По-друге, там, де ПР не користувалось значною підтримкою серед виборців – Захід, Північ, частково – Центр, місцеві еліти пішли в ради під парасолькою суто місцевих політичних проектів.
По-друге, там, де ПР не користувалось значною підтримкою серед виборців – Захід, Північ, частково – Центр, місцеві еліти пішли в ради під парасолькою суто місцевих політичних проектів.
У Сумах і Житомирі це були "Рідне місто", у Полтаві і Вінниці – "Совість України", у Черкасах – "Вільні демократи", у Львові – "Самопоміч", у Києві – "Блок Черновецького", а на Закарпатті – "Єдиний центр".
Остання партія пройшла шлях від перспективного національного проекту до партії однієї області, на відміну від Самопомочі, яка з одного міста несподівано вийшла на загальнонаціональний рівень.
Тоді поверненню в ради місцевих еліт сприяла виборча система, яка на половину складалась із кандидатів-мажоритарників, і наполовину – із кандидатів-списочників.
Місцеві політичні проекти, в основному, проходили саме за одномандатними округами, а в радах входили в провладну більшість. З центральною владою та їх представниками на місцях намагались співпрацювати. Як з командою Януковича, так і з постреволюційною командою.
Звісно, з одного боку, така позиція – цинічна, але з іншого – вона сприяла стабільності та спадкоємності влади. Місцевих політиків, загалом, і владою важко назвати.
Від органів місцевого самоврядування й раніше залежало дуже мало, а при Януковичі їхні повноваження були скорочені ще більше. Питання співпраці з Києвом було питанням виживання.
Сьогодні ми знову обираємо органи місцевого самоврядування за новим законодавством. Воно значно прогресивніше від попереднього, адже стимулює політичну конкуренцію.
Цього разу для перемоги не достатньо заплатити "внесок" і відсидітись у партійному списку рейтингової політсили, не достатньо бути лояльним до партійного керівництва і отримати місце у списку за "вислугу", не достатньо засіяти грошима свій округ, тим паче – не достатньо бути чиїмось родичем чи коханкою.
Щоб потрапити до ради за діючою виборчою системою, необхідно, по-перше, йти від рейтингової політичної партії, а це, передусім, притаманне парламентським політ силам. По-друге, йти в команді з авторитетними і популярними кандидатами. По-третє, особисто агітувати і працювати на перемогу у своєму окрузі.
Повноваження органів місцевого самоврядування будуть збільшені в результаті децентралізації, а тому кандидат повинен бути не тільки гарним оратором, щоб обіцяти "золоті гори" чи мати гарну зовнішність, але й бути компетентним в питаннях власних повноважень і розуміти та вміти пояснити, яким чином він зможе реалізувати власні обіцянки.
Наприклад, органи місцевого самоврядування не мають впливу на реалізацію державою міжнародної політики, на дії Збройних сил чи правоохоронних органів, тому обіцянки на кшталт "відновимо мир" чи "забезпечимо правопорядок" – це звичайнісінька брехня. Однак, такі гасла ми вже маємо змогу спостерігати на агітаційних бордах однієї партії.
В той же час, в Україні з'явились нові суто регіональні партійні проекти "Наш Край", "Народний контроль", "Відродження", "Сила громад".
В деяких містах працюють старші партійні проекти, наприклад – "Рідне місто", чи "Партія місцевого самоврядування". Вони менш відомі і менш впізнавані, ніж парламентські партії, однак відомими на місцях будуть їхні кандидати.
Такі партії представляють місцеві еліти. Вони намагаються максимально дистанціюватись від питань національної політики і зосередитись суто на проблемах місцевого самоврядування.
А от з парламентськими партіями ситуація не зрозуміла. Вони формуються "з коліс", і своїх кандидатів оприлюднять в останній момент.
Ким вони будуть і чи відповідатимуть новому рівню повноважень органів місцевого самоврядування, який з'явиться в процесі децентралізації – велика таємниця. Головні надії партійні боси покладають на свої "бренди", сподіваючись за їх рахунок здобути перемогу.
Що ж переможе цього разу – партійні бренди, чи особистості кандидатів?...

"Єврорепортер"

План Путіна: ІДІЛ в обмін на Україну

Останнім часом спостерігається потік цілеспрямованих витоків інформації про нарощування присутності російських сил на території Сирії. Ці повідомлення, цілком ймовірно, організовані з Москви.
Росія і раніше підтримувала сирійського президента Башара Асада. Більш того, в країні знаходилися російські війська. Свого часу Москва навіть висунула так званий «план Путіна» по Близькому Сходу, суть якого зводилася до створення широкомасштабної коаліції проти Ісламської держави, куди б крім країн Заходу увійшли різні арабські держави, а також Туреччина, Іран, Хезболла, Росія і, найголовніше, Асад.
Цей план минулого місяця активно просував Сергій Лавров, однак поки великого враження він не справив. Захід і країни Перської затоки вимагають відставки Асада. Без цього ні на яку коаліцію вони начебто не погоджуються.
Не дочекавшись підтримки свого плану, Москва, найімовірніше, посилає сигнали, що в іншому випадку має намір діяти поодинці. Це створює напругу. Якщо Росія буде наносити удари по ІДІЛ, то з цим не буде жодних проблем, однак при відсутності загальної координації в Сирії можуть відбутися зіткнення російських сил з силами антіігіловской коаліції.
Російські офіційні особи і президент Путін говорять по цьому питанню достатньо розпливчасто, мовляв, подібні повідомлення сильно перебільшені і поки ми нічого не робимо. При цьому акцент робиться на слово «поки».
Як би там не було, ідея широкої коаліції проти ІДІЛ багатьма підтримується на Заході. Ті, хто підтримують дану ідею, вважають, що з Росією потрібно співпрацювати, а не протидіяти. З сирійського питання, зокрема, можна більш активно і цілеспрямовано співпрацювати, як це було при ліквідації сирійської хімічної зброї. І якщо вже ми союзники, то треба скасовувати санкції, та й визнати, що Україна є частиною «русского мира». З цією метою потрібно або мати серйозний тиск на Україну, щоб вона підкорилася, або відступити в сторону, якщо Росія почне там діяти самостійно.
Іншими словами, це ідея розділу сфер впливу - така собі Ялта-2. Тим більше, що Ялта тепер знаходиться в контрольованому Росією Криму. Так що там можна зібратися знову.
Чим вигідна подібна коаліція для Росії? По-перше, це дозволить зберегти дружній Москві режим Асада, а також російську військову базу і військову розвідку, яка має регіональну базу в Сирії. По-друге, дасть можливість домовитися з Заходом. Так би мовити, покласти карту на стіл і розкреслити її на схеми впливу. При цьому по ходу справи вирішити українське питання за допомогою передачі Україні під контроль Росії.
Тобто, Росія готова співпрацювати з Заходом для протидії ІДІЛ, і при цьому очікує, що з неї будуть зняті санкції та буде дозволений українське питання.
Можливо, чекаючи дипломатичного прориву на основі боротьби з ІДІЛ, Кремль відмовився від літнього наступу в Донбасі. Тобто, вирішили спочатку домогтися більш сприятливих зовнішньополітичних обставин, а потім вже розбиратися з Україною.
На Заході, тим часом, існують різні думки. Звичайно ж, є і ті, хто з радістю пішов би на подібну співпрацю. Ось і Берлусконі приїхав до Росії, заявляючи при цьому, що має намір налагодити російські відносини із Заходом. Звичайно ж, у самій Італії його вважають злодюгою, а в інших європейських країнах і в США він взагалі нерукопожатним. Але Путін чомусь завжди думає, що багаті люди все вирішують, а Берлусконі, на відміну від інших лідерів Заходу, дуже багатий. Російський президент з ним розмовляє, як зі своїм. Решта - це бідняки, які живуть на зарплату, а Путіну складно мати справу з неолігархамі.

"Єврорепортер"

вівторок, 29 вересня 2015 р.

Олег Басилашвілі: Люди як люди, мессир? У путінській Росії - виродки

Чудовий актор і людина Олег Басилашвілі, він же виконавець ролі Воланда ставить питання: а що якби мессир зі своєю булгаковської командою після Москви Сталіна прибув до Москви Путіна. Знайшов би він тут людей? Небезпечна відповідь, як ляпас Путину і путіноїдам всіх чинів до ватників включно...
Олег Басилашвілі: Люди як люди, мессир? У путінській Росії - виродки. Я от думаю: а що було б, якби Воланд прибув до Москви зараз. Тобто не в Москву Сталіна, а в Москву Путіна? І час за сюжетом дуже підходящий.
Як ви пам'ятаєте, під час тріумфального виступу своєї свити на московських підмостках "професор" робить такий філософський відступ, пильно розглядаючи глядачів:
Ну що ж, вони - люди як люди. Люблять гроші, але ж це завжди було... Людство любить гроші, із чого б ті не були зроблені, зі шкіри чи, з паперу, чи з бронзи або із золота. Ну, легковажні... ну, що ж... і милосердя іноді стукається в їхні серця... звичайні люди... загалом, нагадують колишніх... квартирне питання лише зіпсувало їх...
Коли деякі нинішні аналітики уподібнюють нашу епоху тридцятим рокам минулого століття, то вони не зовсім праві.
Ті люди, люди 30-х, дійсно "нагадували колишніх", дореволюційних. Манерами, побутом, уявленнями, освдченістю. Булгаков це добре показує. З нинішніми росіянами людей 30-х по-справжньому ріднить лише одне: любов до грошей. Як же так, заперечить хтось. А ставлення до влади, холуйские славослів'я, поголовна підтримка політики вождя? Хіба все це не схоже на нинішню 86-відсоткову підтримку Путіна?
Відповім: схоже, але тільки ЗОВНІШНЬО. У нас ситуація з загальною якістю населення незмірно гірше, ніж в 30-і роки. Гірше!
Коли ми бачимо кадри кінохроніки, на яких монолітні колони марширують під гаслами "Слава великому Сталіну!", "Смерть троцькістським собакам!", ми повинні бачити, що стоїть за цим. А за цим стоїть громадянська війна, за цим роки геноцидного терору і соціальної дискримінації. За цим стоїть всепроникаючий, як Інтернет, страх. Ось що треба розуміти.
Але коли сучасна російська більшість підтримала "кримнаш", підтримала "Новоросію", у неї за плечима був не досвід Соловків, не досвід розкуркулення, масових розстрілів і Біломорканалу. Нинішній "обиватель" не знає, що це таке - кроки підбитих чоботів НКВС вночі за твоїми дверима. Майже нікого не били по статевих органах на допитах. Ні, у нинішньої більшості за плечима досвід зовсім іншого життя: досвід життя при демократії 90-х, нехай і дуже недосконалої, так, але демократії. Російська більшість, що так полюбила Путіна, вже не знала страху і залізної завіси. Нинішню більшість ніхто не залякував і не примушував. Коли радянський народ у 1939-м, стоячи на мітингах по заводах і фабриках, одностайно гавкав після нападу на Фінляндію: "Хай живе мирна політика Радянського союзу! Хай живе великий Сталін! Ми повністю схвалюємо заходи, прийняті Радянським урядом!" - Я розумію, що це відбувалося в країні ГУЛАГу. Спробуй-но не підтримати. Якщо не виразиш схвалення - загинеш лютою смертю...

Григорій Яблонський, "Єврорепортер"