четвер, 19 березня 2015 р.

Офіцер-"Свободівець" розповів про вихід з оточення під Дебальцевим...

Розкажу про 7 днів ПЕКЛА, або моя історія перебування в Дебальцево (Комуна) в оточенні.
10 лютого: о 3:00 російські війська з 25 полку спеціального призначення зайняли Логвіново. Насправді про це дізнався пізніше. Нежданчик був для мене коли до мене на позицію завітав «Батя» чим по суті і розбудив. Від нього я дізнався «що все пропало» і треба рвати когті, або збиратись. Чекали на команду щоб організовано відходити.
Але в штабі ато сиділи безхребедні і нерішучі генерали місце яких на смітнику історії. Жодного адекватного рішення не могли прийняти в той час як ворог посиленими темпами укріплювався і підтягував величезні танкові з'єднання.
11 лютого: Весь попередній день ми провели в очікуванні команди на відхід, яку чекали до самого ранку, але не сталось і ми морально готувались триматись до останнього. Почали рахувати патрони, літри бензину, воду і ввели жосткий графік економії.
12 лютого: Зранку ми досить непогано працювали по ворожим об'єктам і сповіщали нашій артилерії про пересування ворожих колон, які врешті так і не добрались до свого місця признанчення. Добре ми тоді накидали ворогу, який помітно нервував. Під вечір ми дізнались про мінські домовленості. Особливо в них ніхто не вірив, але все ж таки була краплина надії (на війні атеістів немає і всі сподіваються на краще). Морально всі тримались і не панікували до 14 лютого 24:00. Тоді мало бути припинення вогню.
13 лютого: День прйшов під постійними обстрілами зі сторони ворога, були звістки про спроби батальйона Донбас а також 30 бригади розблокувати шлях, але через 3 дні після оточення то вже була не реальна задача. Боєприпаси нашої арти були майже вичерпаними тому ми намагались відповідати лише коли чітко були впевнені що нанесем ворогу втрат.
14 лютого: З самого ранку був жахливий туман, тому ворог прицільно стріляти не міг і ми також намагались економити боєприпаси. Один єдиний тепловізор хоч якось допомагав. По обіді за моїм наказом висунули групу, яка знищила Леніна в Дебальцево.
15 лютого: Настало псевдо-перемир'я. Останній залп граду ліг біля нас о 00:02 потім тиша. о 01:14 запрацював ворожий кулемет, подумали, що прострілюють зеленку, бояться наших диверсантів, адже туман не зійшов, а тільки посилився. Закінчилось перемир'я десь о пів-на-четверту ранку коли нас привітали мінометним обстрілом. Власне ми зрозуміли що нема ніякого припинення вогню і наша варта почала відповідати десь між 8:00 і 9:00 ранку. Моральний дух впав, всі поняли, що ми в повній «...». РНБО, речник АТО Лисенко, і всі штабні криси на чолі з Муженко казали по телевізору, що не треба панікувати, оточення немає, все під контролем і ВООБЩЕ НАСТАЛ МІР, НІХТО НА ДАНБАСЕ НЕ СТРЕЛЯЕТ. Це все була брехня, ситуація була критична і вимагала надзвичайної зібраності.
16 лютого: День нічим особливим не вирізнявся. Обстрілювали ще сильніше ніж до перемир'я, ми відповідали ворогу використовуючи наявні Урагани, які знаходились «На великій землі» (так ми називали землю, яка не була в оточенні).
17 лютого: Йожик і його хлопці герої. Ранок на комуні почався зі звістки про те, що чеченці захопили центр міста, вокзал і райвідділок міліції і групою разом з танком вийшли до «ласточкі» (знак Дебальцево) з іншої сторони дороги на стороні комуни стояли хлопці Йожика, які прийняли бій і зупинили чеченців. Тоді сепари понесли добрих втрат. Але після новини, що Дебальцево пав всі розуміли, що наше знищення — це питання часу. Кожен опорний пункт по факту опинився в подвійному кільці. Оборонятись в таких умовах було не можливо. офіцери на місцях почали перебирати варіанти про відхід, задля збереження особового складу. В полон здаватись ніхто не збирався. Краще вже було б битись до останнього патрону чи подиху.
18 лютого: о 00:00 мені, як офіцеру, було повідомленно, що 128 бригада прийняла рішення про відхід, ми мали відходити в другій колоні, по факту мали прикривати основну колону. Наше завдання було триматись будь-якою ціною поки основна колона рухалась полями до «великої землі». Ворог не мав захопити Комуну, бо це б перекрило б єдиний шлях на відступ сил української армії.
Власне наш відступ почався о 5 ранку коли вже почало світати. До цього моменту наша техніка була майже повністю знищена а маршрут по якому відходила 128 був під постійним обстрілом, тому було прийнято рішенння відходити пішим порядком. Найбезпечнішу дорогу я знав від Зеленого, який до цього 3 чи 4 ночі не спав, намагючись Ураганами прочистити нам коридор. Тому відразу майже не мешкаючи ми почали піший рух. Дорога пролягала по полям і оврагам, де знаходились ворожі розтяжки, секрети і нашу велику групу піхоти постійно обстрілювали. Я намагався всіх бійців поквапити, щоб ніхто не зупинявся. Пристрілка велась саме по нам, тому будь-яка зупинка могла коштувати десятки життів. Власне тоді я відчув що значить ПЕКЛО. Коли по тобі гатять з артилерії, мінометів, градів, танків, гранотометів, кулеметів, снайперський гвинтівок, а заховатись ніде - перед тобою тільки рівне рівне поле. Дякувати Богу, вирвались. Але ту взаємо виручку, високий рівень згуртованості, сміливості і самовідданості наших бійців я ніколи не забуду. Сподіваюсь будуть покарані ті представники генштабу і штабу АТО, які своєю бездіяльністю і халатністю призвели до сотень жертв.
Дебальцево має стати тим Сталінградом, після якого ми перейдем у весняний наступ і нашою метою буде вихід на державні кордони.
Слава Україні!

Володимир Назаренко, "Виборча Україна"

0 коментарі:

Дописати коментар